Софія Федорівна Русова народила 18 лютого 1856 р. в російській сім'ї. Її мати — Ганна Жерве — походила з аристократичного французького роду, а батько — Федір Ліндфорс — мав шведські предків, але був палким російським патріота. Одружившись на дочці генерал—губернатор Омська у якого служив ад'ютантом, полковник Ф. Ліндфорс згодом разом із родиною переїхав із Сибіру на Чернігівщину, де біля села  Олешня купив садибу та 1000 десятин землі Тут він із захопленням зайнявся господарюванням: осушував болота, обертаючи їх на сінокоси корчував ліс, сіяв жито, овес. Саме в Олешні й народилася остання п'ята дитина подружжя — Софійка. Пізніше  Софія Федорівна напише в своїх споминах: «До кріпаків мій батько ставився дуже добре і нічим їх не гнобив. Мати поводилася з більшою гордістю і більше вимагала... Взагалі батьки мої були шляхетні, високо освічені люди з добрим серцем але вони були пани з поглядами свого часу... В нашій... родині панувала французькі

Не витримавши  передчасної втрати дох своїх малолітніх дітей, Ганна Жерве рано померла, і в маленької Софії не залишилося в пам'яті навіть материнського образу. Батько хоча и вітав розкріпачення селян, але до нових економічних умов адаптуватися не зміг і тому вирішив за краще  переїхати до Києва десятирічна Софія відразу вступила до третього класу Фундуклеївської гімназії. Вчилася вона добре, переходила з класу в клас з нагородами и закінчила цей навчальний заклад із золотою медаллю. Духовно Софія була дуже близька зі своєю сестрою Марією, старшою від неї на 12 років яка и замінила їй матір. Після несподіваної смерті батька (1871) у сестер виникли фінансові проблеми, и тому у них з'явилася думка відкрити дитячий садок. Розуміючи свою непідготовленість до такої відповідальної справи, сестри спочатку ідуть до Петербурга ознайомлюватися з передовим доробком теоретиків і практиків педагогіки, а потім самостійно вивчаючи праці Ф. Дістервега, Й. Песталоцці, ін. педагогів. Незважаючи на сумніви щодо віку претендентки (Софії було лише п'ятнадцять років), тодішній попечитель шкільної округи дав їй дозвіл на відкриття першого дитячого садка у Києві. 1 вересня  1871 р. до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Серед них, зокрема, були дочки відомого діяча літератури й театру М.П. Старицького Марія та Людмила.

Взагалі знайомство в 1868 р. з родиною Старицьких мало вирішальне значення у житті С.Ф. Русової: саме завдяки її членам Софія Федорівна поступово починає входити до кола таких визначних українців, як Ф.К. Вовк, М.П. Драгоманов, П.Г. Житецький, І.С. Нечуй-Левицький, П.П. Чубинський, М.В. Лисенко, Олена Пчілка. Був серед них і майбутній учений — статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч, а на той час викладач грецької мови 1-ої київської гімназії Олександр Олександрович Русов. «Він перший, — згадувала Софія Федорівна в "Моїх споминах", — відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа».

Практична педагогічна діяльність Софії Федорівни після київського дитячого садка мала своє продовження спочатку у двох школах Петербурга, куди молода дівчина поїхала слідом за своїм нареченим О.О. Русовим і де обвінчалася з ним 30 серпня 1874 p., потім — у приватних дитячих садках в Чернігові, Херсоні, Полтаві, на вечірніх курсах для юнаків, які вже скінчили  початкову школу, в рідній Олешні (ці маленькі вогнища виховання та освіти вона сама й організовувала), у Київському кадетському корпусі тут Софія Федорівна читала лекції з музики), інших навчальних закладах. Оцінюючи власний педагогічний досвід, С.Ф. Русова зазначала, що у викладацькій праці вона постійно шукала чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційності, формалізму. «Все, чого я вчила, — напише вона потому у згаданій праці, — я викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки філософів, педагогів: чи то була географія, чи французька мова, — я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку, і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл. Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може в цьому були й мої помилки і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення і задоволення, то й я відчувала це задоволення; коли я гралася з ними, то теж разом із ними переживала хвилювання тієї чи іншої гри».

Так склалося, що родині Брусових доводилося часто переїжджати. Лише протягом другої половини 1870-х — першої половини 1880-х років серед їхніх адрес були, зокрема, Чернігів, хутір у Борзнянському повіті на Чернігівщині, Київ, Одеса, Єлисаветград, Катеринослав, Херсон. Така часта зміна місця проживання була пов'язана, по-перше, з роботою чоловіка—статистика Софії Федорівни, по-друге, з її власною політичною діяльністю, що призвела до постійного нагляду поліції та кількох ув'язнень (в юності С.Ф. Русова належала до партії «Народна воля», пізніше була членом Української партії соціалістів—федералістів).

Кінець 1880-х — початок 1890-х років сім'я прожила в Харкові. Тут Софію Федорівну захопила робота в Харківському товаристві поширення в народі грамотності, членами якого була значна частина місцевої інтелігенції. 31 грудня 1891 р. вона виступила на загальних зборах товариства з ґрунтовною доповіддю про книжки для народного читання. Зауважимо, що видання дешевих книжок, спрямованих на загальний розвиток малоосвічених читачів, було однією з форм тогочасної просвітительської роботи. Адже далеко не всі діти мали змогу ходити до школи. До того ж значна кількість) учнів народних початкових училищ не закінчувала повний курс навчання, оскільки на перешкоді ставали як труднощі, пов'язані з російськомовним) викладанням (особливо на селі), так і матеріальні негаразди. Школярі переставали ходити на заняття й досить часто поступово втрачали початкові навички читання та письма. Допомогти самотужки здолати неуцтво, стати на перешкоді втраті елементарної грамотності, а також сприяти подальшому поповненню знань та розвитку мислення випускників початкових училищ і покликані були дешеві книжки, які за таких умов ставали важливим засобом позашкільної освіти. У цьому зв'язку головною ідеєю виступу Софії Федорівни на загальних зборах товариства була думка про те, що народний читач конче потребує літератури, яка була б йому доступною і за формою викладу, й за ціною. Позаяк дешеві видання за змістом здебільшого були низької якості, С. Ф. Русова закликала членів організації до написання та видання відповідних книжок.

Пропозиція Софії Федорівни зустріла цілковиту підтримку, й невдовзі в товаристві було створено спеціальний видавничий комітет, а вона сама ста­ла першим його секретарем. Необхідно зазначити, що діяльність офіційно дозволеного й тому російськомовного Харківського товариства грамотності в колах свідомого українства викликала досить неоднозначну реакцію, бо дехто вбачав у ній лише один із засобів русифікації. На той час Софія Федорівна обстоювала іншу позицію. Вона вважала, що і російською мовою можна друкувати літературу, яка сприяла б освіченості українців. Тому серед 170 назв книжок, що побачили  світ завдяки заходам видавничого комітету товариства впродовж 20 років його існування, 6 були написані нею. Це — «Жанна д'Арк» (1891, 1894, 1895, 1901), «Сестра Катерина: Рассказ об одной доброй англичанке» (1893, 1895, 1901, 1904), «Странник Григорий Саввич Сковорода: Биографический очерк» (1894, 1898, 1903), «Добрые люди старого времени на Руси» (1894, 1902), «Братства в Юго-Западной Руси: Исторический очерк» (1895, 1902), «Карл Великий» (1895, 1901, 1903). Усі вони підписані криптонімом С. Р.

Пізніше Софія Федорівна також співпрацювала з Київським товариством грамотності та петербурзьким Благодійним товариством для видання загальнокорисних і дешевих книжок. Там були видрукувані її науково—попу­лярна праця «Днепр и Приднепровье» (1898) та україномовні брошури «Божа іскра. Оповідання про Рафаеля» (1904), «Серед виноградарів півден­ної Франції» (1905), «Як люде живуть у Норвегії» (1906) тощо.

У 1902 р. Русови оселяються в Санки-Петербурзі. Тут Софія Федорівна стає не лише свідком, а й безпосереднім учасником активізації громадського руху, спричиненої подіями 1905—1906 pp. Зокрема, разом із В.І. Чарнолуським, М.В. Чеховим, Г.А. Фальборком та іншими російськими прогресив­ними освітніми діячами вона бере участь у створенні Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, входить до складу його Центрального бюро, а також очолює національну комісію цієї громадської організації.

Намагаючись якнайширше залучити до Всеросійської спілки педагогів з України, С.Ф. Русова освітлює її діяльність у національній пресі, зокрема у часописах «Громадська думка» та «Украинский вестник». Наприклад, у травні 1906 р. на шпальтах першої української щоденної політичної, економічної і літературної газети «Громадська думка», що виходила в Києві, і ввилася стаття Софії Федорівни «До вчительської української спілки у Петербурзі» про наміри національної комісії Всеросійської спілки скликати у червні того ж року конференцію національних учительських організацій. Авторка закликала українських учителів створити свою спілку, сформулювати власні вимоги щодо націоналізації школи та надіслати на конференцію Санки-Петербурга делегатів для їх оприлюднення. Водночас у листі до Д. Грінченка вона писала з цього приводу: «Дуже прохаю Вас, розстарайтеся, щоб Україна мала двох гарних представників».

Так завдяки ініціативі С.Ф. Русової під керівництвом Б.Д. Грінченка в мовах відсутності рідномовної школи було вперше здійснено спробу об'єднати тих освітян Наддніпрянщини, котрі вболівали за розвиток національної культури та освіти українського народу, в загальну спілку. її делегати Ф. Черкасенко та М.І. Крупський з успіхом виступили на конференції представників національних учительських організацій (проходила 4-5 червня 1906 р. у Санки-Петербурзі), а потім взяли участь у роботі Третього з'їзду Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, що відбувся 7—10 червня 1906 р. у фінському містечку Юстілля.

24 листопада 1905 р. Микола II затвердив Тимчасові правила друку, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії. З огляду на цей документ сподівання діячів освіти на дозвіл створювати національні І вколи, здавалося, мали під собою досить реальний ґрунт, громадськість лише чекала відповідної офіційної санкції першої Державної Думи. За цих умов прогресивні педагоги намагалися заздалегідь забезпечити майбутню національну школу україномовними підручниками. Тому в 1906 р. поряд з навчальними посібниками інших авторів у далекому Санки-Петербурзі завдяки заходам Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг побачив світ «Український букварь» С.Ф. Русової. У передмові вона зазначала, що в основі букваря лежить розробка одного з найкращих українських філологів О.О. Потебні, який працював над підручником для недільних шкіл ще в 60-х роках XIX ст. Тоді книжка опублікована не була, тому укладачка лише доопрацювала рукопис: збільшила матеріал для читання, проілюструвала текст малюнками тощо.

Весною 1909 р. С.Ф. Русова слідом за чоловіком, якому запропонували читати курс статистики у новоствореному Комерційному інституті, повертається до Києва. Це був тяжкий період в житті діячки, оскільки на початку 1909 р. петербурзька земля прийняла на вічний спокій її старшого сина Михайла. Незважаючи на тяжкі переживання, вона рік викладає в комерційному інституті французьку мову, після чого через відмову Мінітерства народної освіти продовжити дозвіл на викладацьку діяльність у цьому вузі переходить працювати у комерційну школу Учительського товариства.

Як напише С. Ф. Русова у своїх споминах, це були роки, коли її життя все тісніше пов'язувалося з педагогікою. Перебуваючи влітку 1910 р. разом із чоловіком та п'ятнадцятирічним сином Юрієм за кордоном на лікуванні в сім'ї була ще дочка Любов, яка на той час уже жила окремо), Софія Федорівна в Брюсселі оглянула педагогічний павільйон, що діяв у рамках Всесвітньої промислової виставки, а в Берліні відвідала Педагогічний дім Фребеля-Песталоцці. Враження від цих екскурсій були настільки яскравими, що С.Ф. Русова виступила з доповіддю про свою поїздку у київському Фребелівському товаристві. Після виступу директор цього інституту В.О. Фльоров запросив доповідачку викладати курс дошкільного виховання у своєму навчальному закладі. «Я вагалася, — згадувала пізніше Софія Федорівна у праці "Мої спомини", — але віра Фльорова в мої сили надала мені певності, і як я вдячна йому тепер за цю віру, яка поставила мене на шлях фахової праці й професури. З великим захопленням віддалась я своїм викладам... Відносини з слухачками відразу встановилися якнайкращі. Особливо нас усіх приваблювали практичні виклади, що їх провадили мої слухачки під] моїм керуванням у якому-небудь дитячому садку, бо свого тоді Інститут ще не мав. Теми викладів взагалі призначала я, але кожна слухачка вибирала собі з них таку, яка їй більше подобалась, На викладах цих була група слухачок, що вкупі здавала практичні лекції-іспити. Кожну лекцію після її закінчення розбирали, критикували. На цих лекціях слухачки набиралися більше знання, ніж на теоретичних викладах. Тут часто повставали і загальні педагогічні питання. На жаль, на курсах було дуже мало українок, і пізніше, коли на них настав попит, нам дуже бракувало для організації перших українських дитячих садків свідомого педагогічного персоналу».

Так від перших емпіричних практичних педагогічних спроб С.Ф. Русова пройшла шлях до перших теоретичних узагальнень, що зрештою дали їй змогу згодом стати визначним теоретиком дошкільної педагогіки, створити власну концепцію дошкільного виховання, у якій поряд з ідеями вільного розвитку дитини, необхідності вивчення її психофізіологічних особливостей, необхідності гармонійної єдності з природою провідне місце займає  положення про необхідність виховання дошкільнят на національному ґрунті. Треба зазначити, що статті С.Ф. Русової з різних питань освіти можна знайти на сторінках багатьох тогочасних як російських педагогічних, так і українських громадсько—політичних періодичних видань. Серед них — журнали «Вестник воспитания», «Украинская жизнь» (Москва), «Русская шко­ла», «Образование», «Украинский вестник» (Петербург), «Земский сборник Черниговской губернии», газети «Громадська думка» та «Рада» (Київ) та ін.  Незважаючи на те, що після подій 1905—1906 pp. з'явилася можливість І вільніше  висвітлювати  педагогічні  проблеми  на  шпальтах  уже наявної періодики, серед українських освітян визріває думка започаткувати власний педагогічний орган. Зауважимо, що тоді в Росії була велика кількість російськомовних педагогічних газет і журналів, але українські вчителі не мали жодного рідномовного періодичного фахового видання. Проблема створення такого журналу особливо загострилась наприкінці першого десятиріччя XX ст. Адже після заборони Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти та «Просвіт» український   педагогічний часопис був потрібен не тільки як трибуна, з якої можна пропагувати певні ідеї, а і як нова форма об'єднання прихильників боротьби за національну освіту.

Організаційно ініціатором створення в 1910 р. у Києві журналу «Світло» гав Г.П. Шерстюк, а найближчими його помічниками були С.Ф. Черкаенко та С.Ф. Русова. Софія Федорівна писала: «Ми відразу мали передплатників і (це теж було добре) безплатних дописувачів... "Світло" якось відразу придбало симпатії українського громадянства... звідусіль озивалося наше учительство». «Багато писали, — зазначала вона, — Черкасенко, Черстюк і я іноді під кількома різними підписами в одній книжці... Всі ми страшенно захоплювались цією працею». Проте, зауважимо, Г. П. Шерстюку доводилося вирішувати багато суто організаційних питань, до того ж через рік після заснування журналу його не стало. С.Ф. Черкасенко розділяв свої сили між педагогікою та красним письменством. А в С.Ф. Русовій на той момент вдало поєднувалось усе: природна обдарованість, досвід практичного педагогічного працівника, досвід автора численних публікацій, прекрасна обізнаність із зарубіжною педагогікою, ідейна національна переконаність, велике бажання поділитися своїми знаннями та ідеями з іншими. Все це зробило Софію Федорівну безумовним лідером у часописи. Перший на Наддніпрянщині україномовний педагогічний журнал «Світло» проіснував чотири роки. У 1914 р. він перестав виходити внаслідок заборони Миколою II україномовної періодичної преси у зв'язку з початком Першої світової війни. Всього побачило світ 35 номерів, у яких можна знайти близько 100 публікацій С. Ф. Русової (частина з них підписана криптонімом С.Р.). Саме тут статтями «Дитячий сад на національнім ґрунті» та «Націоналізація дошкільного виховання» започатковується відомий цикл її фундаментальних праць із дошкільної педагогіки. Саме тут уміщено статті «Ідейні підвалини школи» та «Нова школа», в яких педагог почала розробляти свою концепцію шкільного навчання. Аналіз публікацій Софії Федоровни у «Світлі» демонструє надзвичайно широке коло її інтересів. Це й історія педагогіки (статті про М.П. Драгоманова, П.Ф. Лесгафта, Ж.-Ж. Руссо, розвідки з історії просвітнього руху в Україні), і педагогічне життя за кордоном, зокрема оповіді про початкові школи в Бельгії, дитячі літні колонії у Франції, республіку молоді в Америці.

Взагалі характерною особливістю тогочасних прогресивних українських діячів було намагання долучитися до загального, світового педагогічного життя, опанувати здобутки як закордонних, так і російських колег. Тому в кожному номері журналу знаходимо рубрику «Критика і бібліографія», однією з постійних ведучих якої була С.Ф. Русова. Завдяки її рецензіям, що вдало поєднували і стислий виклад позицій автора, й позицію рецензента, читачі часопису мали уяву про значні фахові українські, російські, білоруська і навіть французькі нові видання. Також завдяки регулярним інформаціям Софії Федорівни у рубриці «Огляд часописів» передплатники ознайомлювалися з найцікавішими публікаціями в журналах «Дошкольное воспитание», «Народное образование», «Педагогическое обозрение», «Свободное воспитание», «Русская школа», «Семейное воспитание», газеті «Школа и жизнь» та ін. Крім того, не можна залишити поза увагою висвітлення С. Ф. Русовою важливих подій тогочасного освітянського життя, серед яких Загальноземський з'їзд у справах народної освіти, І Всеросійський з’їзд з народної освіти, педагогічні виставки тощо.

Безумовно, цей короткий огляд тематики публікацій С.Ф. Русової у журналі "Світло" має своє суттєве продовження. Тому, на наш погляд, можна впевнено говорити не лише про вплив діячки на загальноідейне та конкретно—практичне спрямування часопису, а й про вплив участі Софії Федорівни у створенні журналу на неї саму, на виникнення феномена Русової. І, мабуть, має право на життя думка, що саме впродовж цих чотирьох років С.Ф. Русова досягла того рівня світобачення, який дав їй змогу перейти з когорти інших українських освітніх діячів-патріотів у плеяду визначних педагогів свого часу.

Разом із активною роботою в редакції «Світла» Софія Федорівна продовжує діяльність у галузі національного підручникотворення. Так, у 1911 р. петербурзьке Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг випускає у світ новий підручник С.Ф. Русової «Початкова географія».

Це була перша систематизована україномовна навчальна книжка з цього предмета (доти в читанках вміщувалися лише окремі статті, що розповідали про різні країни). В підручнику, окрім основних фактів із загальної географії, в окремому параграфі подавався матеріал про Україну.

На жаль, сім'ю Русових не обійшли стороною трагедії Першої світової війни. 8 жовтня 1915 р. в Саратові, куди родина евакуювалася разом із Комерційним та Фребелівським інститутами, помер чоловік Софії Федорівни. Поховавши його на Байковому цвинтарі в Києві, С.Ф. Русова повертаєть­ся до Саратова, де продовжує читати педагогічні предмети у Фребелівському інституті, виступати з лекціями на курсах, які влаштовували різні місцеві організації, опікуватись українським студентством.

Події Лютневої революції 1917 р. С.Ф. Русова зустріла в Києві, де вона знову працювала викладачем педагогічних дисциплін у Фребелівському та французької мови в Комерційному інститутах. Реакція українських освітян І на тогочасні політичні зміни в країні найкраще передається словами Софії Федорівни у праці «Мої спомини»: «Скрізь залунало гасло: рідна мова в І рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його І реалізувала в життя. Закипіла праця!».

Сама діячка відігравала найактивнішу роль у самовідданій праці будівництва національної системи освіти в Україні. Важко навіть перелічити всі ті посади, які вона обіймає в цей цікавий і трагічний період історії країни. Так, 8 квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі С.Ф. Русову обирають від просвітницьких організацій Києва членом загальноукраїнського представницького громадсько-політичного органу Української Центральної Ради, яка виступила лідером національно-визвольного руху та виконувала роль вищого законодавчого державного органу нової держави — Української Народної Республіки.  Водночас на запрошення генерального секретаря освіти першого українського уряду І. М. Стешенка Софія Федорівна очолює департамент дошкільної і позашкільної освіти Ге­нерального секретарства (Міністерства) освіти. Крім того, вона виступає як організатор та керівник Всеукраїнської учительської спілки, входить до ре­дакційної колегії журналу «Вільна українська школа», разом із Ю.П. Сірим, Я.Ф. Чепігою та С.Ф. Черкасенком започатковує видавництво «Українська школа», викладає в кількох навчальних закладах тощо.

У цей час почали з'являтися перші україномовні школи, в яких разом з іншими національними підручниками широко використовувалися навчальні     і книги, автором яких була С.Ф. Русова. Зокрема тричі перевидавався її «Український букварь» (1917, 1918, 1919), двічі — «Початкова географія» (обидва рази у 1918 p.). Також завдяки Софії Федорівні бібліотека шкільної літератури поповнилась «Початковим підручником французької мови задля самонавчання і перших класів гімназії з французько—українським словарем» (1918) та «Першою читанкою для дорослих для вечірніх та недільних шкіл» (1918), на допомогу вчителям і вихователям були видруковані її праці «Про колективне та групове читання» (1917), «Методика початкової географії» (1918), ґрунтовне дослідження «Дошкільне виховання» (1918), окремою книж­кою з назвою «Позашкільна освіта» (1918) вийшли лекції, які педагог прочитала на позашкільному факультеті Київського педагогічного інституту, тощо. Серед такого чималого переліку праць звертає на себе увагу досить скромна (всього 20 сторінок) брошура з назвою «Нова школа» (1917). Фактично це третє перевидання статті, що в 1914 р. була опублікована спочат­ку в журналі «Світло», а потім у тому ж році вийшла окремою книжечкою. «Велике слово — школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ зо­лотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробути. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу», — так починає в ній авторка свій виклад основних засад організації навчально—виховного процесу в початковій школі.

Зазначивши, що в умовах царської Росії шкільне навчання не відповідало національному духовному складу українського народу, ні педагогічним ногам, а тому калічило розум і душу дитини, відривало її від родини, Софія Федорівна закликає українських педагогів за допомогою нових здобутків педагогічної науки створити справді народну школу, яка «ставить молоду людину на шлях самостійної чесної праці».

Зауважимо, що попри досить віддалений час написання статті, викладені думки залишаються актуальними й сьогодні. Адже, як пише С.Ф. Русова, головна мета школи — «збудити, дати змогу виявитися самостійним творчим силам дитини». Щоб зробити це найуспішніше, вчитель повинен насамперед зрозуміти душевний склад кожного учня, ознайомитися з обставинами його життя, з'ясувати рівень його знань. Тільки враховуючи ці індивідуальні особливості («...як нема в садку двох кущів однаковісеньких, так нема в клясі двох дітей з однаковими почуттями, думками, здібностями»), педагог може «помалу додавати нове, єднати розірване». Розвиток думки й мови учня у процесі спостережень над найближчим побутовим оточенням та природою, пошуки спільного і відмінного у звичайних, добре знайомих дитині речах, слухання та складання власних казок, широке використаня ігор та драматизації, організація історико—природничого музею, шикування цікавих етнографічних свят — це тільки деякі з описаних С.Ф. Русовою шляхів створення «тієї мережки, яку школа мусить виплести голові учня з гармонійного поєднання досвіду дитини й нових широких наукових пояснень».

І якою глибинною мудрістю сповнені, здається, досить аксіоматичні сова, якими закінчує С.Ф. Русова цю свою працю: «Хай навкруги учня будуть речі рідні, щоб він в них кохався, привчався любити все рідне, присвячувати йому всі сили свого духа й тіла. Любов до рідної країни — се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманності, пошана до людей — се вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежності. Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди й науки — Тараса Шевченка, на вікнах стоять квітки, на стінах рушники з рідним вишиванням, хай у вікна тішать погляд рідні дерева й кіти».

Проте жорстока дійсність не дозволила реалізуватися цим високим педагогічним прагненням. Перші заходи створення національної системи освіти Україні були перервані подіями Громадянської війни. Після кількох переїздів разом із Міністерством освіти (Вінниця, Рівне, Станіслав, Борщів та ін.) С.Ф. Русова в 1920 р. вирішила облаштуватись у Кам'янці-Подільському. Тут вона викладала в учительській семінарії та Кам'янець-Подільському державному українському університеті, який на той час іще сприймався як «українська твердиня», опікувалася університетським дитячим садком та іншими дитячими установами. Проте на початку 1921 р. в результаті діяльності більшовицьких комісарів, що почали безпосередньо керувати університетом, у ньому відбулися зміни, які фактично унеможливили нормальний.

Навчальний процес: було скасовано автономію цього навчального закладу, професори замість проведення занять примусово повинні були працювати в громадських городах, почалося фізичне знищення свідомої молод. Все це спричиняло виникненню думки про еміграцію.

У грудні 1921 р. С.Ф. Русова разом із 14-літньою онукою нелегально перейшла річку Збруч (тодішній кордон між радянською Україною і Польщею). Так для неї розпочався новий, еміграційний період життя. Після на тривалого перебування в Бадені та Подєбрадах Софія Федорівна в 1923 р переїхала до тогочасного центрального осередку української еміграції —Праги, яка і стала постійним місцем її проживання. Довгі 18 років перебування на чужині були сповнені тугою за Батьківщиною та постійними пошуками засобів для існування. Проте творча енергійність цієї немолоде жінки (на час перетину кордону їй було вже 65 років) вражає. Адже за poки  еміграції у видавництвах і періодичних виданнях Ляйпціга, Праги Подєбрадів, Філадельфії, Варшави, Парижа, Львова, Коломиї, Ужгорода Мукачева, Чернівців побачили світ 165 її друкованих праць. Серед ним підручники «Географія. II. Західна Європа», «Географія. ІІІ. Позаєвропейські краї» (обидві — 1922 p.), «Курс французької мови для студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах» (1923), «Дидактика» (1925), книжки «Нова школа соціального виховання» (1924), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Нові методи дошкільного  виховання» (1927) та ін.

Водночас С. Ф. Русова викладала у вищих навчальних закладах, які були створені в Чехословаччині українською еміграцією. Так, в Українській господарській— академії (Подєбради) вона читала французьку мову, а в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага) — теорію та історію педагогіки, дидактику, дошкільне виховання, спецкурс «Національна школа Чехословаччини й інших слов'янських народів», вела факультатив із французької мови. Крім того, С.Ф. Русова активно співпра­цювала з Українським інститутом громадознавства (з 1929 р. — Український соціологічний інститут), що мав науково—дослідницьке спрямування, та його автономними установами — заочним Українським робітничим універ­ситетом та Українським національним музеєм—архівом, які також було ство­рено у Празі.

У долі багатьох вигнанців з України велику роль відіграв притулок для дітей українців-емігрантів, у створенні якого в 1924—1925 pp. найактивнішу участь взяла С.Ф. Русова і який вона очолювала впродовж п'яти років. Як свідчить опублікований у пресі звіт Софії Федорівни про діяльність цієї установи, метою її створення було не лише врятувати дітей від фізичного вимирання, а й допомогти їм у чужому оточенні не забути рідну мову, зберегти національну ідентичність, дати поняття про ту далеку Батьківщину, якої більшість із них уже не знала. Пізніше Софія Федорівна консультувала педагогів Української народної школи, яку було відкрито в 1936 р. при цьому дитячому притулку, а також як опікунка всіляко допомагала роботі Української реальної гімназії. Здобутки та нагальні проблеми української педагогіки неодноразово були темами виступів С.Ф. Русової на різних міжнародних форумах, серед яких були, зокрема, педагогічні конгреси у Римі (1923) та Женеві (1929), з'їзд «Через школу — до миру» в Празі (1927) та ін.

Смерть 5 лютого 1940 р. обірвала життя цієї невтомної діячки, що знайшла свій вічний спочинок на празькому Ольшанському цвинтарі.

Хоча освітня діяльність та педагогічна спадщина С.Ф. Русової не зали­шилися непоміченими як її сучасниками, так і дослідниками за межами Радянського Союзу у міжвоєнний період та в другій половині XX ст., на те­ренах колишнього УРСР ім'я діячки через тавро української буржуазної націоналістки практично було невідомим. Його повноправне повернення на

Батьківщину розпочалося на початку 90-х років XX ст. До числа перших дослідників, хто зробив значний внесок у цей процес, належать педагоги-науковці І.В. Зайченко, Т.І. Ківшар, Є.І. Коваленко, О.В. Проскура, письменник Ю.М, Хорунжий, журналістка Г.І. Дацюк.

На сьогодні життєвий шлях і праці С.Ф. Русової стали предметом низки дисертаційних робіт, в яких, зокрема, досліджуються її освітня діяльність педагогічні погляди (І.М. Пінчук), участь у просвітительському русі (Г.М. Груць), творча спадщина періоду еміграції (О.В. Джус), різні аспекти внеску діячки в розвиток дошкільної педагогіки  (В.Ф. Сергеева, В.Малиновська, З.І. Нагачевська, О.В. Пшеврацька), її дидактичні (О.М. Таран) та філософсько-освітні (О.М. Пеньковець) погляди, громадсько-політична діяльність (Л.В. Гонюкова). Персоналія С.Ф. Русової зайняла своє почесне місце в курсах історії педагогіки, надихаючи молоде покоління педагогів на творчий професійний пошук, а науковців — на Подальше дослідження її багатої спадщини.

Надзвичайно цікавою постаттю була С.Ф. Русова. Їй належить розробка національного дитячого садка.

Однією з провідних ідей С.Ф. Русова було формування дитини засобами рідної природи. У роботах «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нова школа», «Дошкільне виховання» вона переконливо доводить, що природознавство можна визнати за першу науку малих дітей. Це джерело найпотрібніших наукових знань, що дисциплінує розум, привчає дитину до пильних спостережень до послідовних висновків. Природознавство має найкращий моральний і естетичний вплив на виховання дитини. Вона обґрунтовує це впливом природних об'єктів на емоції дітей, їхньою доступністю. Скільки задоволення, зазначає С.Ф. Русова, має дитина, розглядаючи метеликів, придивляючись до жабок, прислухаючись до співу птахів, слухаючи розповіді про життя звірів, плекаючи різних звірят. Дитина саме так зв'язана з усіма природними елементами, що треба її якнайбільше оточити природою. Природознавство найкраще задовольняє цікавість, а факти, явища природи легко запам'ятовуються. «Істина цікавості» це перший нахил до науки, це головна основа, на якій треба ґрунтувати все навчання.

С.Ф. Русова важливого значення надавала вивченню природи для розвитку мови дітей. Вона підкреслювала, що найкращий шлях для розвитку мови — враження, що одержують діти від спілкування з живими істотами в природі. Складне людське життя, зазначала вона, не таке просте і близьке дітям, як природа, що повна жвавого, нештучного життя звірів, птахів, комах, які так захоплюють дітей, тішать серце їх своєю зрозумілою психологією, ваблять своєю красою.

У природі ж треба брати і матеріал для сенсорного виховання Важливого значення надавала  С.Ф. Русова впливу природи на виховання почуття любові до рідного краю. Потрібно виховати у дитини почуття любові до рідного краю, і це дасть свої позитивні результати, коли виховання поставлене на національний грунт. Одночасно С.Ф. Русова висловлювалася за те, щоб любов до рідного краю не переходила у ізольований національний егоїзм.

Основний шлях виховання любові до рідної природи це знання її. Ми можемо любити тільки те, що знаємо, писала С.Ф. Русова, і треба дати змогу дітям побачити хоч найближчі місцевості, знати в них кожну річку, ліс, озеро, острів тощо, знати рослинність, звірів свого краю, чим люди займаються, біля чого вони працюють.

Джерело естетичного виховання С. Ф. Русова вбачала в красі природи: у квітах, метеликах, деревах і листях, у співах птахів, у грі світла на воді, в кольорах зорі, в краєвидах. Увага дітей, підкреслювала вона, має бути на все це звернена, діти повинні переживати красу природи за всякої пори року, в дітях має розвинутися почуття природи, яке буде для них утіхою на все життя. Велике значення при цьому, зазначала вона, має відчуття краси тими особами, які стоять найближче до дитини.

На думку С Ф. Русової, в дитячих садках не потрібно сталої програми. Навчання повинно вестися відповідно до того матеріалу, що його дає природа.

Щодо шляхів подання дітям знань С.Ф. Русова висловлювала думку про те, що найкращий метод той, який викликає інтерес дитини і найповніше задовольняє зацікавленість її, враховує місцеві умови. Знайомство дітей з природними об'єктами має проводитися на живих об'єктах, на справжніх явищах. Ніяка модель, ніякий малюнок не може дати кращого початкового знайомства з об'єктом природи, ніж сама природа. Через це, підкреслювала С.Ф. Русова, вивчення природи повинно будуватися на екскурсіях, на безпосередніх спостереженнях самих дітей. Під час спостережень потрібно додержуватися певного порядку: розглядання спочатку зовнішніх ознак, асоціацій з іншими, виділення нового.

Важливе місце у пізнанні природи С.Ф. Русова відводила праці дітей, яка сприятливо впливає на їх фізичне здоров'я, задовольняє інтереси, наближає до хліборобської праці. Скільки наукових спостережень можна провести, скільки радощів діти зазнають, виплекавши свою квітку, свій огірок, скільки краси можуть утворити серед своїх квітників, підкреслювала вона. Для організації праці вона радила створити город, садок, де діти мали б змогу садити, спостерігати. Праця дітей повинна бути приємною, не тяжкою, не одноманітною, викликати найбільше творчих сил. У дитячому садку мають бути створені умови і для спостережень за тваринами. Коротке перебування живих звірят у товаристві дітей, вважала вона, викликає у них живу активну симпатію, багато дає для з'ясування самого життя звірят. Важливе значення С.Ф. Русова відводила бесідам з дітьми, розповідям. З любов'ю і пошаною, підкреслювала вона, ставляться діти до тих осіб, які чарують їх своїми оповіданнями.

Знання дітей будуть міцними за умови використання різних методів. Наприклад, для ознайомлення з овочами слід почати з екскурсії на город, вивчити загадки про овочі, вірш, далі провести гру у гарбуз, намалювати овочі, прочитати оповідання про шкідників і друзів рослин, вирізати з паперу різні овочі. Закріпленню знань дітей допоможуть колекції. Постійно маючи їх біля себе, діти краще запам'ятовують, навчаються виділяти характерне.

С. Ф. Русова вважала, що вихователі дитячих садків повинні добре знати рідну природу. У переліку дисциплін, потрібних для підготовки вихователів, .вивчення природознавства вона ставила на друге місце після фізіології, враховуючи велику роль природи у вихованні малят.

Їй належить розробка національного дитячого садка.

Однією з провідних ідей С.Ф. Русова було формування дитини засобами рідної природи. У роботах «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нова школа», «Дошкільне виховання» вона переконливо доводить, що природознавство можна визнати за першу науку малих дітей. Це джерело найпотрібніших наукових знань, що дисциплінує розум, привчає дитину до пильних спостережень до послідовних висновків. Природознавство має найкращий моральний і естетичний вплив на виховання дитини. Вона обґрунтовує це впливом природних об'єктів на емоції дітей, їхньою доступністю. Скільки задоволення, зазначає С.Ф. Русова, має дитина, розглядаючи метеликів, придивляючись до жабок, прислухаючись до співу птахів, слухаючи розповіді про життя звірів, плекаючи різних звірят. Дитина саме так зв'язана з усіма природними елементами, що треба її якнайбільше оточити природою. Природознавство найкраще задовольняє цікавість, а факти, явища природи легко запам'ятовуються. «Істина цікавості» це перший нахил до науки, це головна основа, на якій треба ґрунтувати все навчання.

С.Ф. Русова важливого значення надавала вивченню природи для розвитку мови дітей. Вона підкреслювала, що найкращий шлях для розвитку мови — враження, що одержують діти від спілкування з живими істотами в природі. Складне людське життя, зазначала вона, не таке просте і близьке дітям, як природа, що повна жвавого, нештучного життя звірів, птахів, комах, які так захоплюють дітей, тішать серце їх своєю зрозумілою психологією, ваблять своєю красою.

У природі ж треба брати і матеріал для сенсорного виховання Важливого значення надавала  С.Ф. Русова впливу природи на виховання почуття любові до рідного краю. Потрібно виховати у дитини почуття любові до рідного краю, і це дасть свої позитивні результати, коли виховання поставлене на національний грунт. Одночасно С.Ф. Русова висловлювалася за те, щоб любов до рідного краю не переходила у ізольований національний егоїзм.

Основний шлях виховання любові до рідної природи це знання її. Ми можемо любити тільки те, що знаємо, писала С.Ф. Русова, і треба дати змогу дітям побачити хоч найближчі місцевості, знати в них кожну річку, ліс, озеро, острів тощо, знати рослинність, звірів свого краю, чим люди займаються, біля чого вони працюють.

Джерело естетичного виховання С. Ф. Русова вбачала в красі природи: у квітах, метеликах, деревах і листях, у співах птахів, у грі світла на воді, в кольорах зорі, в краєвидах. Увага дітей, підкреслювала вона, має бути на все це звернена, діти повинні переживати красу природи за всякої пори року, в дітях має розвинутися почуття природи, яке буде для них утіхою на все життя. Велике значення при цьому, зазначала вона, має відчуття краси тими особами, які стоять найближче до дитини.

На думку С Ф. Русової, в дитячих садках не потрібно сталої програми. Навчання повинно вестися відповідно до того матеріалу, що його дає природа.

Щодо шляхів подання дітям знань С.Ф. Русова висловлювала думку про те, що найкращий метод той, який викликає інтерес дитини і найповніше задовольняє зацікавленість її, враховує місцеві умови. Знайомство дітей з природними об'єктами має проводитися на живих об'єктах, на справжніх явищах. Ніяка модель, ніякий малюнок не може дати кращого початкового знайомства з об'єктом природи, ніж сама природа. Через це, підкреслювала С.Ф. Русова, вивчення природи повинно будуватися на екскурсіях, на безпосередніх спостереженнях самих дітей. Під час спостережень потрібно додержуватися певного порядку: розглядання спочатку зовнішніх ознак, асоціацій з іншими, виділення нового.

Важливе місце у пізнанні природи С.Ф. Русова відводила праці дітей, яка сприятливо впливає на їх фізичне здоров'я, задовольняє інтереси, наближає до хліборобської праці. Скільки наукових спостережень можна провести, скільки радощів діти зазнають, виплекавши свою квітку, свій огірок, скільки краси можуть утворити серед своїх квітників, підкреслювала вона. Для організації праці вона радила створити город, садок, де діти мали б змогу садити, спостерігати. Праця дітей повинна бути приємною, не тяжкою, не одноманітною, викликати найбільше творчих сил. У дитячому садку мають бути створені умови і для спостережень за тваринами. Коротке перебування живих звірят у товаристві дітей, вважала вона, викликає у них живу активну симпатію, багато дає для з'ясування самого життя звірят. Важливе значення С.Ф. Русова відводила бесідам з дітьми, розповідям. З любов'ю і пошаною, підкреслювала вона, ставляться діти до тих осіб, які чарують їх своїми оповіданнями.

Знання дітей будуть міцними за умови використання різних методів. Наприклад, для ознайомлення з овочами слід почати з екскурсії на город, вивчити загадки про овочі, вірш, далі провести гру у гарбуз, намалювати овочі, прочитати оповідання про шкідників і друзів рослин, вирізати з паперу різні овочі. Закріпленню знань дітей допоможуть колекції. Постійно маючи їх біля себе, діти краще запам'ятовують, навчаються виділяти характерне.

С. Ф. Русова вважала, що вихователі дитячих садків повинні добре знати рідну природу. У переліку дисциплін, потрібних для підготовки вихователів, .вивчення природознавства вона ставила на друге місце після фізіології, враховуючи велику роль природи у вихованні малят.

 

 

 

 

ПРАЦІ

1.       Русова С. Український букварь / По підручнику О.Потебні. СПб., 1906.

2.       Русова С. Початкова географія. СПб., 1911.

3.       Русова С Про колективне та групове читання. К., 1917.

4.       Русова С. Методика початкової географії. К., 1918.

5.       Русова С Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл. К., 1918

6.       Русова С. Позашкільна освіта: Засоби її переведення: Лекції, читані на позашк. ф—ті Київ. пед. ін—ту. К., Б. р. [1918].

7.       Русова С. Мої спомини. К., 1996.

8.       Русова С. Вибрані педагогічні твори / Упоряд. та автор передмови О. В. Проскура. К., 1996.

9.       Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2 т. / За ред. Є. І. Коваленко; Упоряд., передм., прим. Є. І. Коваленко, І. М. Пінчук. К., 1997.

 

Літepaтypa

1.       Сухомлинсъка О. В. Софія Русова в контексті розвитку педагогічної думки//С. Русова — видатний педагог, державний, громадський діяч України: Мат. Всеукр. пед. читань / Відповід. ред. Є.І. Коваленко. Чернігів,1996. Кн. 1.

2.       Коваленко Є., Пінчук І.М. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової / За ред. Є. І. Коваленко. Ніжин, 1998.  

3.       Копиленко Н. Б. Участь С Русової у роботі громадсько-просвітительських об'єдань кінця XIX — початку XX ст.// Педагогічна спадщина Софії Русової і сучасна освіта: Наук.—метод. посіб. / За ред.  В.Г. Слюсаренка, О.В. Троскури. К., 1998.

4.       Побірченко Н. С Олександр Олександрович Русов — український громадський діяч, вчений, педагог: Короткий життєпис. К., 1998.

5.       Зайченко І. В. Педагогічна концепція С. Ф. Русової. 2-е вид., доп. і перероб. Чернігів, 1999.

6.       Джус О. В. Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції. Івано-Франківськ, 2002.