САМОСТІЙНА РОБОТА №4

Інформаційне законодавство України: конституційний та цивільно-правові аспекти

План

1. Конституційне право на інформацію в Україні
2. Інформація та інформаційні відносини у Цивільному кодексі України
3. Законодавче регулювання інформаційної сфери в Україні
4. Комерційна та службова інформація
5. Суб'єкти інформаційних відносин
6. Захист права на інформацію
7. Державне управління в галузі інформаційних ресурсів
8. Закон України «Про науково-технічну інформацію»
9. Контрольні питання

1. Конституційне право на інформацію в Україні

     Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільними почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбудови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права — конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.
     Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийняттям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини щеКонституційне право на інформацію в Україні величезна. Але головне і найважче у кожній справі — це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не останню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету.
     Про розвиток інформаційних відносин свідчать, зокрема, численні документи Ради Європи. А в одній з резолюцій Генеральної Асамблеї ООН свобода інформації проголошена основним правом людини і критерієм усіх інших свобод.
     Не менш показовими є проведені в Україні в квітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можливості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, проблеми реалізації свободи слова тощо.
     Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції України наведено перелік основних прав і свобод людини та громадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в українській теорії конституційного права їх поділяють на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.
     Логічно і природно відносити право людини на інформацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на самовираження людини.
     Такі відомі автори, як В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика, до особистих прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду та віросповідання, свободу пересування тощо. Але до політичних прав і свобод громадян України вони відносять право на свободу друку та інформації, тобто у праві, закріпленому в ст.34 Конституції, вбачають два різних права (відповідно до частин першої та другої цієї статті). Раніше В.Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію відносили до політичних прав, хоч і зазначали, що ці права і свободи є переважно культурними (духовними), а віднесення її до політичних прав і свобод є надмірною політизацією цієї свободи. Крім того, ці автори підкреслювали, що право на інформацію закріплене в Конституції вперше, а його здійснення може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки та у випадках, передбачених Частиною третьою ст. 34 Конституції. Таким чином, в теорії конституційного права спостерігається певна еволюція щодо розуміння і визнання права на інформацію.
     Виникає питання: чи потрібно розглядати як окремі права право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження та право на інформацію? Виходячи зі змісту статті 34 Конституції, статті 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції Протоколу №11 від 1 листопада 1998р.), де говориться про право на свободу вираження своїх думок, що включає свободу отримувати і поширювати інформацію, та з сучасного розуміння поняття інформації, можна зробити висновок, що право на інформацію є певною мірою складовою права на самовираження і, отже, особистим правом кожного.
     Конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені, відповідно, у частинах першій та другій статті 34 Конституції, можна розглядати, насамперед, як особисті права кожної людини, але в певних аспектах — як політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів тощо). Право на інформацію можна також віднести до культурних прав в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості (стаття 54 Конституції), реалізації права на освіту (стаття 53 Конституції) тощо. Очевидно, що реалізація соціальних та економічних прав неможлива без вільного поширення інформації. Ця думка підтверджується, зокрема, Декларацією свободи висловлювань та інформації, що була прийнята Комітетом міністрів ради Європи у 1982 р. У ній наголошено, що свобода інформації необхідна для соціального, економічного, культурного і політичного розвитку кожної людини, вона є умовою гармонійного розвитку соціальних і культурних груп, націй і міжнародного співтовариства.
     Згідно з Конституцією, право на інформацію знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканість. Обмін же інформацією, здійснюваний за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у вигляді таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31). В умовах постійного розвитку засобів зв'язку ця форма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію надіслану факсом тощо. Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють у сфері інформаційної комунікації.
     У Конституції України (стаття 32) також зазначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим, кожний громадянин має право ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
     

2. Інформація та інформаційні відносини у Цивільному кодексі України

     Прийняття Цивільного кодексу (ЦК) України, який серед об'єктів прав називає інформацію, присвячує низку норм різним видам інформації, праву на інформацію, приділяє увагу комерційному значенню інформації в нових економічних умовах, є явищем безперечно прогресивним.
     Стаття 200 ЦК України вперше у кодифікованому акті дає визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, і передбачає захист прав власника таких відомостей, застосовуючи широке поняття інформація, яке не підпадає під охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Аналогічне визначення дається і у статті 1 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.
Згідно зі статтею 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі статтею 34, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом лише у передбачених частиною 3 статті 4 Конституції України випадках.
     Основними принципами інформаційних відносин, згідно зі статтею 5 Закону, є гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та збереження інформації.
     Незважаючи на те, що, відповідно до статті 200 нового ЦК України, інформація є об'єктом цивільних прав, зокрема одним із видів нематеріальних благ, реальне встановлення монопольних прав на інформацію залишається проблемою. Необхідність забезпечення суспільних інтересів примушує законодавця в ряді випадків вводити особливий режим поширення і використання інформації. Зокрема, дістають своє правове регулювання такі види інформації, як державна таємниця, конфіденційна інформація, інформація в автоматизованих системах тощо.

3. Законодавче регулювання інформаційної сфери в Україні

     В Україні інформаційне поле формується під могутнім впливом закордонних чинників. Поряд з безумовністю вимог відкритості інформаційного простору України для інформаційних потоків з-за кордону зрозуміло, що втрата важелів впливу на процеси у ньому може призвести до значних негативних наслідків для майбутнього країни. Саме тому надзвичайної актуальності набувають проблеми регулювання інформаційної сфери, створення відповідних умов для випереджаючого розвитку вітчизняного інформаційного виробництва. Провідним інструментом реалізації національних інтересів у такій чутливій галузі суспільних відносин, як інформаційна сфера, повинно стати право. Остання теза усвідомлена ще на початку 1990-х років.
     Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них базові Закони України «Про інформацію», «Про друковані Засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну таємницю», «Про зв'язок», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про рекламу», «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про електронний підпис», «Про електронний документообіг» та інші.
     Взагалі, нормативно-правове забезпечення інформаційної сфери потребує суттєвого удосконалення. Одним з напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства України може стати розроблення та ухвалення Інформаційного кодексу України, що дозволить розв'язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах, забезпечити єдність та нефрагментованість нормативно-правового поля. Необхідно лише зауважити, що підготовка Кодексу має здійснюватися не в пожежному порядку, а спиратися на ґрунтовну наукову проробку відповідних проблем. Це той самий випадок, коли варто дещо затягнути, але підготувати якісний документ.
     Значна кількість питань функціонування інформаційної сфери донині неврегульована на законодавчому рівні. Це стосується як проблем інфраструктури, так і діяльності ЗМІ, інформаційно-аналітичних установ тощо. Як приклад проаналізуємо законодавче забезпечення такої важливої складової інформаційної політики держави, як інформаційної прозорості та відкритості функціонування органів державної влади і управління. В Україні сформовано певну законодавчу базу забезпечення відкритості функціонування органів державної влади. Насамперед йдеться про Конституцію України (ст. 3, 32, 57 тощо), Закони «Про інформацію», «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну службу» тощо.
     Основним недоліком чинного законодавства є його пасивний характер — декларовано лише необхідність забезпечення відкритості органів державної влади у відповідь на звернення громадян чи засобів масової інформації. Громадянин для отримання певної інформації має підготувати та подати до відповідної установи запит і протягом місяця очікувати відповідь. Як бачимо з цього, державні органи фактично відсутні в інформаційному просторі. Непоодинокими є випадки, коли про державну політику повідомляє не сама держава, а сторонні особи, нерідко її опоненти. Тоді, як законодавство демократичних країн передбачає активну інформаційну діяльність, обов'язкову звітність влади перед населенням незалежно від наявності звернень або запитів щодо надання тієї чи іншої інформації, обов'язкове, може навіть дещо надмірно активне, інформування громадян про поточну діяльність органів державної влади.
     Значну проблему становить фактична відсутність правового регулювання функціонування в Україні міжнародних інформаційних систем, найяскравішим прикладом яких є Інтернет. Зокрема, відсутність відповідних нормативно-правових актів створює певні проблеми для Інтернет-ЗМІ та сприяє їхньому використанню у деструктивних цілях. Розвиток інформаційної інфраструктури вимагає відповідної законодавчої підтримки. Досить суперечлива ситуація склалася у нормативно-правовому забезпеченні діяльності ЗМІ. Поряд з тим, що за роки незалежності створено розгалужену нормативну базу, відсутні нормативно-правові акти, які б сприяли становленню економічно незалежних ЗМІ. Значні проблеми зберігаються і в правовому регулюванні питань інформаційної безпеки. Майже відсутнє законодавче забезпечення формування національних інформаційних ресурсів та міжнародних інформаційних обмінів, не врегульовано на законодавчому рівні статус конфіденційної інформації, а також передбачених законодавством України видів таємниці, насамперед банківської, комерційної, лікарської тощо.

4. Комерційна та службова інформація

     Найважливішим законом, який діє в цій сфері, є Закон України «Про інформацію». Стаття 18 Закону називає такі основні види інформації статистична інформація, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, інформація про особу тощо. Законодавство України про інформацію складають також законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною. Важливе місце посідають принципи і норми міжнародного права.
     Зазначимо також, що регулювання надання та використання інформації здійснюється за допомогою низки спеціальних правових інститутів, наприклад, інституту державної таємниці. Однак до цього часу спеціального права на інформацію у приватно-правовій сфері не вводилося. Між тим, на нинішній стадії розвитку суспільних відносин обробка і надання інформації стають настільки важливим елементом суспільного життя, що виникає потреба передбачити спеціальні правові заходи, які забезпечують інтереси осіб, зайнятих у цій сфері.
     Важливо розрізняти правове регулювання вище названих відносин і такі правові інститути, як службова або комерційна таємниця. Різниця полягає в тому, що цінність службової або комерційної таємниці безпосередньо пов'язана з можливістю використання інформації, наприклад, для удосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація має значення для того, хто її набуває, сама по собі, поза зв'язком з можливістю реалізації процесу, який охоплюється цією інформацією. Такі випадки перебувають поза межами службової чи комерційної таємниці.
     Об'єктом інформаційних відносин найчастіше виступає не будь-яка інформація, а лише відповідним чином оброблена, тобто зафіксована на матеріальному носії і яка має відповідні реквізити, що дозволяють ідентифікувати інформацію. За статтею 8 Закону «Про інформацію», об'єктами інформаційних відносин є документована та публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.
     У більшості країн встановлюють, крім того, перелік відомостей, які не можуть становити комерційну таємницю; це, зокрема: відомості, які містяться у статутах юридичних осіб, дані за встановленими формами звітності про планово-господарську діяльність, відомості, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків, тощо. Підприємства і підприємці зобов'язані надавати ці відомості на вимогу органів влади, управління, контрольних та правоохоронних органів, інших організацій, які мають на це право відповідно до законодавства.
     Комерційну і службову інформацію не слід розуміти як синоніми. Збереження у таємниці службової інформації не зумовленЗахист права на інформаціюо, як правило, її комерційною цінністю, хоча вона може містити відомості комерційного характеру. Заборона її поширення базується на законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності. Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов'язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв'язку з виконуваною роботою (працівники установ зв'язку, банків, лікарі, страхові агенти, податкові інспектори тощо).
     Закріплення прав власника комерційної таємниці хоча і будується за моделлю охорони промислової власності, однак має свої особливості. Цей захист грунтується на створенні та забезпеченні систем охорони конфіденційності; порушення системи зумовлює припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, навпаки, слугує їх опублікування. Крім того, підставою виникнення права на захист комерційної таємниці визначається фактичне правомірне володіння інформацією за умов дотримання відповідних правил. В той же час будь-яка особа, що самостійно і добросовісно стала власником такої інформації, вправі розпоряджатися нею на власний розсуд.
     Важливо зазначити, що інформацію, яка охороняється, можуть використати інші особи з дотриманням двох умов: отримання самої інформації законним шляхом і отримання дозволу власника (право власника) на таке використання, оформлене договором, зокрема договором на передачу готових науково-технічних розробок, технологій, конструкцій, які становлять незапатентовані технічні рішення, дизайн то-що. У всіх договорах, що передбачають передачу прав на використання відомостей, які складають комерційну таємницю, на користувача має бути покладено обов'язки з дотримання її конфіденційності.

5. Суб'єкти інформаційних відносин

     Частина 2 статті 200 ЦК України надає право суб'єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданими такими правопорушеннями. Відповідно до статті 7 Закону, суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.
     Основним суб'єктом інформаційних відносин, згідно зі статтею 38 Закону «Про інформацію», є власник інформації, який щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. З ст. 38). Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2 ст. 38). Право власності на інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації. Отже, відповідно до названого Закону, суб'єктами відносин у сфері інформації є, також, власники та користувачі інформації.
     Крім того, ст. 42 Закону називає, також, учасників інфор¬маційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або Державу, які набувають передбачених законом прав і обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними Учасниками Закон називає авторів, споживачів, поширювачів інформації, визначаючи їх права та обов'язки у статтях 43 і 44. Серед найважливіших прав — право одержувати (ви-робляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених статтею 5 Закону; забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою, зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну за порушення законодавства про інформацію. Охорону права на інформацію та неприпустимість зловживання правом на інформацію регламентовано статтями 45 і 46 Закону.

6. Захист права на інформацію

     Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених ст. 47 Закону «Про інформацію», серед них: необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям, та державі матеріальної або моральної шкоди, особи, винні у цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначає суд (ст. 49 Закону). Захист службової та комерційної таємниці від неправомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права.
     Важливим є положення статті 277 ЦК України, яка присвячена праву на відповідь, а також праву на спростування недостовірної інформації. Згідно з ч. І даної статті, такі права має фізична особа, особисті не майнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї такої недостовірної інформації.
     Під недостовірною інформацією слід розуміти таку, що не відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційно-правове закріплення. Частина 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Особливість цього способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.
     Під поняттям спростування розуміють доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань, заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування має відбуватися, як правило, в ідентичній до порушення формі, а якщо це неможливо чи недоцільно — в адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно має бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має проводити або підписати особа, яка поширила неправдиву інформацію і порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку йдеться скоріше про інші способи захисту (відповідь, вислов-лювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації, як спеціальний захист особистих немайнових прав фізичної особи, відповідно до ч. 6 ст. 277 ЦК України, слід застосувати незалежно від того, чи була в діях заподіювана вина, чи ні.
     Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав, поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації є право на відповідь. Між поняттями «спростування» та «відповідь» є істотна відмінність. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту порушення таких прав. В цьому разі фізична особа, права якої порушено, дістає право вимагати відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди.
     Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є виявом реалізації конституційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак, право на власне тлумачення обставин справи передбачає суто тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у разі, якщо по-ширена інформація є цілком правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.
    Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить, відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК, членам її сім'ї, близьким родичам та іншим зацікавленим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.
     Свобода виражати свій погляд є «правом людини», визнаним У світі, мабуть, найбільш широко. У своїй основі ст. 10 зазначеної Конвенції має за зразок ст. 19 Загальної декларації прав людини і забезпечує загальний захист «вираження поглядів».
     Аргументи, які висувають як обґрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, іноді поділяють на дві групи. За аргументами першої групи, свобода слова визначається цінною, оскільки публічні обговорення є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей; другої — вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом, благом пошуку істини, досягнення спра-ведливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві та взаємовідносинах між людьми.
     Тією мірою, якою свободу слова розцінюють як соціальний інструмент, вона співвідноситься з двома спорідненими цілями. В найбільш широкому значенні свободу слова обґрунтовують як найкращий засіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджують, що безперешкодне зіткнення і, як результат цього, перевірка думок і ідей, є найкращим способом поповнення знань.
     Друга група аргументів, якими обґрунтовується необхідність вільного вираження поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником повного розвитку людської особистості в суспільстві. Так само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.
     Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).
     За статтею 34 Конституції України, «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». В Основному Законі ніде не йдеться про винятки щодо «негативної» інформації.
     Принципи, викладені у ст. 10 Конвенції, мають особливе значення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї в різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх.
     Все вищевикладене можна підтвердити положеннями Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 p., в якому визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань, відповідно до Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та по-ширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей Закон встановив заборону цензури масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та індивідуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності з боку посадових осіб тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
     Отже, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвітлювати не тільки позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викорінення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. В ряді випадків перешкоджання у поширенні інформації» поганої з погляду певних осіб — «негативної», можна навіть розглядати як цензуру, що заборонено в Україні.
     Особливу увагу в ЦК приділено питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв'язку з його відсутністю, таку відповідь, а також спростування має бути оприлюднене в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилася інформація, яку спростовують. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуванням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавче вирішено питання обсягу спростування поширеної неправдивої інформації, що ганьбить честь, гідність та репутацію осіб. Наприклад, щодо спростування такої інформації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верхню та нижню межу обсягу тексту спростування. У статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що «обсяг спростування не може, більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу». Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін у тексті спростування заявника без його згоди. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі Інтернет в Україні практично не регламентовано.
     Проведений аналіз не вичерпує, а лише відкриває дослідження комплексу проблемних питань, врегульованих Цивільним кодексом України, набуття чинності яким, безперечно, стане новою віхою у розвитку інформаційних відносин в Україні.

7. Державне управління в галузі інформаційних ресурсів

     Системою управління та захисту інформаційних ресурсів доцільно вважати організовану сукупність центральних державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, їхніх спеціальних підрозділів, служб, посадових осіб, підприємств, установ, інших суб'єктів господарювання, громадських організацій та окремих громадян, об'єднаних цілями і завданнями щодо формування, зберігання, поширення інформаційних ресурсів, задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави, впровадження спеціальних заходів і засобів захисту інформаційних ресурсів та прав суб'єктів інформаційної діяльності в рамках чинного законодавства України.
     Чинне інформаційне законодавство не дає повного юридичного трактування поняття «національні інформаційні ресурси», а без теоретично і юридично обґрунтованого визначення понятійного апарату щодо інформаційних ресурсів формування як системи національних інформаційних ресурсів, так і державного управління цією системою є проблематичним. Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» «інформаційний ресурс» визначено як «сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)».
     Важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може мати такі характеристики: бути системотворчим і керівним фактором діяльності людини, суспільства і держави; позитивно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільному життю у разі дефіциту, низької його якості або негативної інформаційної експансії з боку Інших країн; бути об'єктом кримінальних зазіхань і спеціальних заходів і засобів захисту; мати якості й ознаки, Що притаманні іншим ресурсам.
     Таким чином, узагальнення суттєвих ознак інформаційних ресурсів та об'єктивних законів, що діють в інформаційній сфері, є підставою для висновку про те, що в основі формування, розвитку і ефективного використання національних інформаційних ресурсів, за умов постіндустріального суспільства та ринкової економіки, повинна бути споживча вартість в усіх сферах діяльності особи, суспільства і держави, а саме: політичній, економічній, науковій, освітній, соціокультурній, оборонній, ринковій інформаційній тощо.
     Чинне законодавство України не встановлює повного юридичного трактування складових інформаційних ресурсів. Не визначені вичерпні критерії віднесення інфор-маційних ресурсів до категорій державних та недержавних. Таке становище створило і надалі створюватиме труднощі щодо формування системи національних інформаційних ресурсів (CHIP), управління цією системою, а також у правовому оформленні функцій, пов'язаних з володінням, використанням і розпоряджанням інформаційними ресурсами.
     Відповідно до Закону України «Про власність», суб'єктами права - власності в Україні визначені: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Таке право власності може належати також й іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без громадянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає суб'єкти права інтелектуальної власності, серед яких є і держава.
     У Законі України «Про інформацію», встановлено, що підставами виникнення права власності на інформацію можуть бути: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю.
    В Україні значна частина інформаційних ресурсів створюється за рахунок вторинного розподілу бюджетних коштів через різні позабюджетні фонди, що створюються за рахунок платників податків. Частина інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування створюється не тільки за рахунок державного бюджету, а й за кошти платників по¬датків. Залишається невизначеним і правовий статус, з погляду права власності, інформаційних ресурсів акціонерних товариств, в яких держава володіє 100% або контрольним пакетом акцій, а також некомерційних організацій, які створені державою чи за її участю.
     Отже, до державних інформаційних ресурсів доцільно було б відносити інформаційні ресурси створені, придбані, накопичені за рахунок коштів державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. Такий підхід до визначення державних інформаційних ресурсів створюватиме умови, за яких буде неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ресурсів, віднесених до цієї категорії, особливо у процесі приватизації виробничих і наукових підприємств, установ і організацій, витоку за кордон разом з науковими емігрантами та недобросовісними партнерами і конкурентами.
     Залишається актуальною проблемою правове визначення галузей і видів інформаційних ресурсів з урахуванням наявної практики і накопичення суспільного досвіду.
     Законом України «Про інформацію» встановлено, що основними галузями інформації є політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна (ст. 17), а основними видами інформації — статистична, масова, про діяльність державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова, про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна (ст. 18).
     Якщо визначення галузей дає певне уявлення про віднесло самостійні сфери життя і діяльності суспільства й держави, то визначення видів інформаційних ресурсів призначене для формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами. Наведений перелік видів інформації не є вичерпним і не враховує деякі види та підвиди інформаційних ресурсів, що традиційно існують і для формування та накопичення яких створено певні системи управління. Окрім того, визначені види інформації не розкривають змісту галузей інформації. Так, в Законі України «Про інформацію», наприклад, визначена як галузь інформації «економічна» (ст. 17), однак зміст цієї галузі у вигляді видів інформації, з яких вона складається, Законом не встановлено, що створює певні труднощі щодо формування системи національних інформаційних ресурсів. До галузі економічної інформації було б доцільно, на думку авторів, віднести види інформаційних ресурсів сфери матеріального виробництва, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, природних ресурсів тощо.
     Аналогічних підходів слід було б дотримуватися і щодо складових (видів і підвидів) інших галузей інформації, а саме: політичної, духовної, соціальної тощо. Дискусійним є питання щодо виділення (як окремих видів інформації) інформаційних ресурсів довідково-енциклопедичного характеру та соціологічної інформації (ст. 24, 25). Очевидно, при розробці згаданих положень, було взято до уваги спосіб створення інформації визначеного виду, а також технологічні можливості її надання. Тому рекламні повідомлення і оголошення віднесені до довідкової, за характером, інформації. Це ж стосується і енциклопедичної та соціологічної інформації. Питання щодо виділення таких видів інформації, як окремих, потребує відповідного нормативного доопрацювання.
     Закон України «Про інформацію» не враховує, що в Укаїні створено і традиційно діє система національних інформаційних ресурсів, яка має міжвідомчі й відомчі ознаки та охоплює:

     Функціонування вказаних систем інформаційних ресурсів регламентується відповідними законами та низкою нормативних документів.
     Важливе місце в загальній системі національних інформаційних ресурсів належить інформаційним ресурсам органів державної влади і управління, місцевого і регіонального самоврядування.
     У Законі України «Про інформацію», як вид інформації, визначена «інформація про діяльність державних органів влади та місцевого самоврядування» (ст. 18). «Це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування» (ст. 21).

8. Закон України «Про науково-технічну інформацію»

     Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.
     У Законі України «Про науково-технічну інформацію» до основних завдань національної системи науково-технічної інформації віднесена «підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічного, економічного і соціального розвитку країни» (ст. 9).
     Наведене є підставою для висновків про те, що інформаційні ресурси державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування містять такі складові (підвиди інформаційних ресурсів):

     Система державного управління першою складовою цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованою на законодавчому рівні, оскільки не визначено обов'язки, права і відповідальність суб'єктів інформаційних відносин, що виникають у процесі їхньої діяльності. Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів, що містять інформацію про діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, чинним законодавством регулюється, в основному, через забезпечення права на інформацію (Закон України «Про інформацію», ст. 9, 10).
     Закон про захист інформації в автоматизованих системах (АС) встановлює основи регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Інформація в АС — сукупність усіх даних і програм, які використовуються в АС незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення. Захистом інформації є сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм, призначених для запобігання заподіянню шкоди інтересам власників інформації.
     Згідно Закону, право власності на інформацію, створену як вторинну в процесі обробки в АС, встановлюється з урахуванням норм авторського права на підставі угоди між власником вхідної інформації і користувачем АС. Якщо такої угоди немає, то така інформація належить користувачу АС, який здійснив цю обробку. Користувач АС може проводити обробку інформації лише за наявності згоди на те її власника або уповноваженої ним особи, якщо ця інформація не віднесена до категорії загальнодоступної.

9. Контрольні питання

  1. Наведіть основні положення Конституції України стосовно права на інформацію?
  2. Які основні законодавчі акти булі прийняті в Україні стосовно інформаційних відносин?
  3. Охарактеризуйте основні статті Закону України «Про інформацію»?
  4. Визначить поняття «національні інформаційні ресурси», наведіть приклади?
  5. Перерахуйте основні види інформації?
  6. Охарактеризуйте основні статті Закону України «Про національну програму інформатизації»?
  7. Охарактеризуйте основні статті Закону України «Про науково-технічну інформацію»?


<< Попередній крок      Наступний крок >>